Микола Махінчук. Марчуківський куток - Сторінками книг - Літературне краєзнавство - Каталог статей - Кабінет літературного краєзнавства Володарської ЗОШ №2
П`ятниця, 09.12.2016, 10:45

Кабінет літературного краєзнавства

Сайт Мірошник Інни Олексіївни

Головна
|RSS
Категорії розділу
Учнівська творчість [16]
Методичні матеріали [14]
Сторінками книг [24]
Аматорська творчість [18]
Письменники-земляки [20]
Уроки літератури рідного краю [13]
Фольклор регіону [1]
Новорічні свята [5]
Свята літнього циклу [5]
Рослини-символи [12]
Вишивка [7]
Жанри фольклору [17]
Міфологічні персонажі [38]
Українська кухня [3]
Користувач
Гість Повідомлення:
Аватар
Група:
Гості
Час:10:45


Останні надходження
[22.06.2016]
24 СУЧАСНИХ УКРАЇНСЬКИХ ПИСЬМЕННИКИ, ЯКИХ ВАРТО ПРОЧИТАТИ (0)
[19.06.2016]
Олександр Гаврош «Неймовірні пригоди Івана Сили» (0)
[01.12.2015]
Відповіді до завдань ІІ етапу ХVІ Міжнародного конкурсу з української мови імені Петра Яцика (0)
[01.12.2015]
Завдання для проведення ІІ етапу ХVІ Міжнародного конкурсу з української мови імені Петра Яцика (0)
Наше опитування
Оцініть мій сайт
Всього відповідей: 1300
Рекомендуємо
Статистика

Онлайн всього: 7
Гостей: 7
Користувачів: 0
Реклама
Головна » Статті » Літературне краєзнавство » Сторінками книг

Микола Махінчук. Марчуківський куток
— Сьогодні я поведу Миколу по селу — хай поиться нашу Яворівку. 
   Як сказав, так і зробив. Одягнувся, мов на весілля, і рушив з воріт. 
— Наше село, — розважливо почав екскурсію Олекса, є дуже велике. Двісті дворів. Десятків зо два уже порожні,— зітхнув. — Якщо хочеш хату купити для дачі — є з чого вибиирати. Можу порадити. За дві тисячі віддадуть...
— Далеченько від Києва, — усміхнувся Горло, подумавши, що й справді не завадило б їм з Валею мати хатинку десь біля ставка. Але, звичайно, трошки ближче. Бо не наїздишся.
— Ближче за такі гроші не купиш, — знаюче розсудив Буркун. — Он Любимівка стоїть на Київській трасі, —показав рукою налюбимівські горби, — так там ціни набагато вищі, бо траса. Бо по селу шосейку зробили під кожен двір. А в нас, бач, тільки по колгоспу. Звернув убік і не виберешся, коли пройде дощ. Ось наш Марчуківський куток, наприклад, влітку — курорт. Ставок... Яворинка... Луг... Тут риби з Росі стільки підходить — штанами весною ловлять. А от під'їхати до нас — проблема. Ложка дощу — і гаплик. Ото дачники і кидаються на такі села, як Любимівка... Нічого, скоро і в нас порожніх хатів не буде. Тут таке намічається... Бач, згадали, що в Хомівці колишня церква дуже знаменита. Ніби її великий художник Реріх розписував. Не чув? — запитально і дещо зверхньо глянув на Миколу; мовляв, знай наших.
— Ні, — здвигнув плечима Горло.
Олекса на те не образився. Навпаки. Вперше за ці два він відчув себе «на коні».
— Так от, — розважливо продовжив Буркун. — Уторік приїздив у Хомівку якийсь дідок. Чорною «Волгою», з якимись солідними людьми. І вперше за багато років підкотила "Волга» не до контори, не до сільради чи клубу, а до церкви, вийшли ті люди, походили навколо неї, обдертої, але ще кріпкої, похитали скрушно головами та й поїхали геть. А через тиждень як назбігалося туди всякого начальства. Секретар обкому зібрав усю ту братію і давай їй мораль читати: як так можна, мовляв, це ж святиня, а ви її на склад перетворили. До чого ж ви довели храм? Тут же Реріх малював. Тут же унікальна... як вона?, вилетіло... ну, що маленькими цяцькованими камінчиками викладається на стінах...
— Мозаїка, — підказав Микола.
— Во-во. Мозаїка, якій ціни немає. А ви, кричить секретар, свинюшник тут розвели. І повелів склад з церкви прибрати, а через тиждень розпочати ремонт...
— А що — та церква і справді така цікава? —недовірливо глянув на Буркуна Савелійович.
— А ти думав, — ще більшою гордістю пройнявся Олекса. Та вона — одна з найбільших у країні. І колись дуже красивою була. Я вінчався у ній, так що знаю. У дворі дерева заморські росли. Парове опалення працювало... Це ще до революції, уявляєш? Голубйов аж в Італії майстрів наймав...
— Який Голубйов? — перепитав Микола, відчуваючи, що ніяк не може збагнути очевидного для Олексія.
— У Хомівці колись жив пан Голубйов. Це той великий інженер, який будував першу залізницю в Сибір. А ще художником був. Він з батьком оцього дідка-Реріха, що до нас приїздив, приятелював. Кажуть, тепер їхні картини по всьому світі шукають. Мовляв, велике багатство. Так от цей Голубйов запросив до себе Реріха-батька, і той розписував церкву у Хомівці.
Микола багато чув про Реріхів. Ось і недавно Реріх-молодший приїздив у Москву — про це всі газети писали. Але про Хомівку щось не чутно було...
— Слухай, а далеко до Хомівки? — глянув на Олексу, призупинившись.
— До церкви звідси п'ять кілометрів, — знаюче уточнив Буркун.
— Давай підскочим туди, га? — запропонував Горло.
— Давай, — погодився задоволений Олекса, розуміючи, що покорив друга остаточно.
    Під'їхавши на попутній машині, вони зупинилися перед напівзруйнованими ворітьми із зігнутим хрестом над ними. Далі височіла похмура двоглава споруда, прикрита зі шляху ошатними каштанами і ще якимись могутніми деревами, схожими на ясени. 
    У дворі валялися недбало розкидані будівельні матеріали — знята з купола стара бляха, свіжоотесані балки, металеві сітки, кілька листів шиферу. Двоє чоловіків лаштували для роботи довжелезну драбину. 
Микола зупинився вражений. Дійсно, церква захоплювала своїми розмірами і запущеністю. На обідраній дзвіниці сирітливо гойдався шмат іржавої рейки. Трохи нижче по колу тьмянів карбований золотом нерозбірливий напис, порізаний тріщинами, побитий, мов віспою, чи то кулями, чи то молотком невідомого хомівського герострата. Великі фігурні вікна зяяли темною порожнечою. От тільки могутні ковані залізом двері не покорилися долі. Іржа трохи взяла їх, але почисть, пофарбуй — і засяють колишньою красою . Над зруйнованими східцями — на всю височінь західної стіни, де були ще могутніші, мабуть, парадні двері, розкинулось гігантське, добряче облуплене мозаїчне панно на біблійну тему.
— Чом воно так покришилося, га, Олексію? Що ж це за італійські майстри-халтурники?
— Майстри не винні. Це з рогаток їх так. Ото начиталися хлопчаки книжечок про снайперів і взяли окаянну церкву на мушку. Якби лампочку на стовпі розбили — за те їм вуха пообривали б. А тут — як на полігоні... От і змагалися, хто попаде он у те око, — Олекса показав рукою на великий святий лик безокої Марії, у якої вся голова була побита віспою святої простоти.
— Невже ніхто не бачив цього варварства? — скрушно похитав головою Савелійович.
— Релігія — опіум народу, — аж ніби продекламував Буркун. — Бувало, хтось у дядька вікно розіб'є, так його до сільради хутчій, судом стращають. А на ці картини ніхто не звертав уваги. Це називалось боротьбою з релігією. А з чого починалося? Хай бог милує. Страшно згадати...
— Тридцяті роки? — уточнив Микола.
— Ще раніше. Зібралися кілька бандюг, що називали себе комсомольцями, і вночі вдерлися в церкву. У підвалі в спеціальній капличці стояла скляна труна Голубйова. Вони розбили її, витягнули звідти покійника, роздягнули, повибивали золоті зуби і аж до ранку водили труп по церкві — збиткувалися...
— Чим же він, цей Голубйов, завинив перед ними? — здивовано глянув Горло.
— Ото і я кажу: чим? Він у Хомівці відкрив безплатну чотирикласну школу, у яку ходили батьки тих виродків. Тут була така поведенція: коли в селі народжувалася дитина, управитель писав Голубйову — а пан жив або в Петербурзі, або в Італії, — що Іван такий-то чи Петро такий-то хочуть мати пана за кума, значить, хрещеним батьком їхній дитині. Ну і пан відповідав: «Видати моєму хрещенику п'ять карбованців».
— Дивак був цей ваш Голубйов, — усміхнувся Савелійович.
— Може, й так. Усі так казали.
— І куди ж потім він подівся? — не терпілося дізнатися про наслідки нічного погрому.
— Удосвіта хтось побачив, що в церкві світиться. Гукну ли людей. Збіглися чоловіки, розігнали тих варварів, а останки покійника перезахоронили на сільському цвинтарі.
— І що ж тим розбишакам було?
— А що... Двох батьки з дому вигнали. Одного потім бійці прибили. Усіх їх Бог покарав за святотатство. Ні один
довго не жив...
— Зайдемо, — кивнув Микола на двері.
   Зайшли. Олекса втягнув голову в плечі. Те, що він побчив у церкві, здивувало його ще більше. До зовнішньої руїни люди давно вже звикли — час і байдужість робили свою чорну справу на їхніх очах. А от що всередині — мало хто знав. Лише комірник і ті, хто мав справу з цим складом. А тут же... Ой-йо-йой... Голо-голісінько. Сіра пліснява покрила центральний купол, затемнила дивні-предивні розписи, що ледве проступали тепер крізь брудні патьоки. Східний неф, над вівтарем, від якого колись не можна було відірвати очей, встигли вже побілити. Тут же двоє дівчат колотили вапно і виливали його у великий балон — певне, готувалися продовжити оте механізоване біління. 
— Дівчата, а тут же, — ткнув пальцем у звід над царсьі ми вратами, — була дуже гарна картина. Матір Божа із сином на руках. Куди ви її? — стривожено перепитав Буркун малярів.
— Куди й усе, — недобре усміхнулась білявка. — Забілили, дядьку. Вона така порепана була — аж страшно. Сипалась...
— То ж Реріх, дівчата! — видихнув своє обурення Олекса.
— А хоч і сам сатана. Нам все одно. Сказали — робимо. - не моргнула оком білявка. - Ми на підряді, дядьку, он бригадир, - показала щіткою надвір, де саме з'явилася сутулувата фігура, обляпана вапном.
Олекса крутнув через праве плече і хутко направився до виходу.
-Гей, чоловіче?! - гукнув, бо побачив, що бригадир прискорив крок у протилежному напрямку.
— Чого вам? — обернувся на поклик чоловік.
— Чом це ви білите, як у коморі? Тут же малюнки, їх ремонтувати треба, - рішуче підійшов до нього Олекса.
— Кого? Які малюнки? Були та загули. Де ви були раніше? Двадцять років мовчали, а тепер грамотними поставали. Сполошилися... їх так розквасило, що ніяка реставрація не допоможе.
— То це ж Реріх? — якось зіщулився Олекса, аж згорбився, ніби взяв на себе частку вини за содіяне в цьому храмі. — Кажуть, його картинам ціни немає.
- Цим справді уже немає, - бригадир показав на церкву і рушив до причілкового входу.
- Може, спеціалісти їх порятують? - не міг угомонитись Буркун.
- Ні, вони були тут. Сказали: обдерти все й забілити.
- А ви й раді старатися, - зле вичавив крізь зуби Олекса.
- У нас наряд, - розвів руками бригадир. І, ніби згадши, що він тут нині господар, раптом насупився: -Треба було раніше думати. А то довели до ручки, а тепер ґвалтують «Ах, Ре-ріх! Ах, Ре-ріх!» Прозріли, бач...
Бригадир поправив свою химерну шапку, схожу на льотний шолом, і пішов геть. А Олекса розгублено кліпав очима, не знаючи, що й казати. Побачив недалечко свіжозмайстровану лавочку, сів на неї, задумався. Перед очима пропливали зруйновані картини... Він так любив дивитися на Матір Божу над царськими вратами. Вона нагадувала йому Матір з дитям. Отака ж піднесена і земна, що хочеться стати перед нею на коліна, припасти до ніг, довіритися в усьому, як матері. Художник знав, що малював. Його рукою водив чаклун, і всього цього тепер не буде. «Може, хоч оті картини, викладені камінчиками, поправлять? Інакше ніхто не повірить, що тут було диво, яке чарувало людей з усіх навколишніх сіл.."
    То було справжнісіньке свято душі. Усі такі нарядні приходили. А хор! Як він співав! Свої, місцеві, ніхто нічого не кінчав, а всю душу проймали тим співом. Він теж кілька разів на хорах стояв, коли прихворів дискант Степан Довгий... Як могутньо гримів той спів під склепінням Покровської церкви... Тут і зараз можна буде давати концерти. Бо в цьому храмі і шепіт рокоче. От тільки чи доведуть до пуття? Йому хотілося б... 
Тут він вінчався 3 Марією. І це було куди краще, аніж тепер віншують молодих у старезному клубі. Ось недавно розписався син Івана Кобилки. Вийшла Ганна Петрівна до молодих, щось там говорить їм про сімейне щастя, а всі дивляться на її туфлі у кізяках. Десь, мабуть, перед цим удома порала та так і на розпис прибігла... Хіба ж такого свята хочеться на всеньке життя?
- А тут і справді є що подивитися, — перебив ту думу Микола, котрий підійшов непомітно і сів на лавочку поруч. Я тільки-но діда одного зустрів у церкві. Він Голубйова м'ятає. Каже, що ходив у його школу. Тієї грамоти йому вистачило ще й на двадцять років роботи бухгалтером у колгоспній конторі. Цікавий старий. Розповів, ніби десь тут, за ставком, були порохові погреби Богдана Хмельницького...
- Були. Я теж чув, - хитнув головою Буркун.
— От спасибі, що ти привіз мене сюди. Бо я нічого ж не знав про цю Хомівку, - Микола дивився на вершечок дзвіниці, де вешталися майстри. - Коли відремонтують, я привезу сюди і свій хор.
- То що — віриш тепер, що й до нас путня траса буде?- усміхнувся Олекса.
_ Вірю, - щиро зізнався Горло.
_ Але вже ніхто вже не побачить картин, що були тут, -зітхнув Буркун. - Забілюють... Не можуть врятувати...
- Дідок, про якого я тобі говорив, чув, що тут зроблять картинну галерею. Привезуть і копії Реріха. Може, й Голубйов буде, якщо віднайдуть. Ніби є про них згадки...
- Ти скажи, Миколо, і чого воно так буває? -звернувся Олекса до друга, коли на зворотньому шляху вони присіли перепочити на високому пагорбі біля яворівського ставка, звідки мов на долоні відкривалася чудова панорама Хомівки, посеред якої височіла маківка Покровської церкви. - Скільки літ природа і ми збиткувалися над цією красою, — кивнув у бік церкви, — а тепер спохватилися, — повторив гіркі слова бригадира.
— Порозумнішали, Олексію, — зітхнув Микола. — То ж наша історія. От пропало б воно зовсім, і сказали б колись онуки: наші предки нічого не вміли. А нам же є чим похвалитися. Правда... Чимало наломали дров... Те зганьбили... Те спаплюжили, те поламали... Бо й ми з тобою у душі десь колись були хімікатами. То хоч на старість треба признатися, що жили, бувало, дурнями. І виправити, що можна виправити. І сказати дітям: не повторяйте наших помилок...
Категорія: Сторінками книг | Додав: genamir (09.08.2010)
Переглядів: 1186 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Мірошник Інна Олексіївна © 2016