Микола Махінчук. Комуною — на цвинтар - Сторінками книг - Літературне краєзнавство - Каталог статей - Кабінет літературного краєзнавства Володарської ЗОШ №2
П`ятниця, 09.12.2016, 16:38

Кабінет літературного краєзнавства

Сайт Мірошник Інни Олексіївни

Головна
|RSS
Категорії розділу
Учнівська творчість [16]
Методичні матеріали [14]
Сторінками книг [24]
Аматорська творчість [18]
Письменники-земляки [20]
Уроки літератури рідного краю [13]
Фольклор регіону [1]
Новорічні свята [5]
Свята літнього циклу [5]
Рослини-символи [12]
Вишивка [7]
Жанри фольклору [17]
Міфологічні персонажі [38]
Українська кухня [3]
Користувач
Гість Повідомлення:
Аватар
Група:
Гості
Час:16:38


Останні надходження
[22.06.2016]
24 СУЧАСНИХ УКРАЇНСЬКИХ ПИСЬМЕННИКИ, ЯКИХ ВАРТО ПРОЧИТАТИ (0)
[19.06.2016]
Олександр Гаврош «Неймовірні пригоди Івана Сили» (0)
[01.12.2015]
Відповіді до завдань ІІ етапу ХVІ Міжнародного конкурсу з української мови імені Петра Яцика (0)
[01.12.2015]
Завдання для проведення ІІ етапу ХVІ Міжнародного конкурсу з української мови імені Петра Яцика (0)
Наше опитування
Оцініть мій сайт
Всього відповідей: 1300
Рекомендуємо
Статистика

Онлайн всього: 10
Гостей: 10
Користувачів: 0
Реклама
Головна » Статті » Літературне краєзнавство » Сторінками книг

Микола Махінчук. Комуною — на цвинтар
Пам’ять вкотре повертаєу далекі 50-ті роки, вдобуває діалоги-откровення на батьківському обійсті.
- Тату, чого наша вулиця така покручена, і де не копнеш - череп'я та глинища? 
- Тут хати стояли.
- А де ж вони поділися?
- Розібрали у тридцять третьому.
- Навіщо?
- Колгосп будували.
- А люди?
- Людей голод забрав.
- Який голод?
- Що Сталін придумав.
- Батько Сталін?
- Еге ж...
- А чому в школі про це не кажуть? .
- Хіба тільки про це?
- То розкажіть.
- Хай колись...
    Те «колись» випадало не часто, адже батьків ми бачили рідко - день у день, без вихідних, їх забирала колгоспна робота. Тож лише взимку, коли меншало клопотів у полі та на городі, трохи відтавала селянська душа, і ми дізнавалися про деякі подробиці історії нашого села. Зокрема і про жахливий сталінський голодомор. 
     - Це почалося у жнива тридцять другого. Хліб тоді уродив непоганий, і люди тішилися тим урожаєм. Але приїхали спеціальні уповноважені з району і витрусили все збіжжя не лише з колгоспної, а й із селянських комор, - сумно розповідав батько, поглядаючи на двері: чи не несе, бува, лиха година недоброго гостя на поріг. 
    - Казали: треба заводи будувати, літаки, а куркульня хліб поховала. Люди подалися на поля, щоб хоч колосків назбирати, так вийшов закон «про три колоски», за які в тюрму садовили. Отож на зиму люди стали голодувати. Голод погнав їх у міста - там легше було - та в Білорусію. Але мало кому пощастило... Людей вертали в село. Кому вдалося щось роздобути - виживав якийсь час... Але весною вже почали звозити трупи... Всі пухлі ходили... їли собак і котів... Дехто і до людського м'яса пристрастився... Сусідка наша з дочки котлети робила. А вона ж не одна така була... їх звозили в льох за сільрадою - там людоїди і конали... 
   - А ви ж як вижили? 
   - Машиністом був, хліб молотив... Таким трохи давали зерна. Ночами рибу ловив - юшку варили. Бог змилостивився... Головне було - дожити до лободи. Але не всім судилося... Цілі сім'ї повимирали... На нашому Марчуківському кутку стільки хатів було... Бабенки... Бадьори... Кондратюки... Оптарчуки... Паюки... І що б мені не казали, але все це Сталін спеціально зробив. Бо ніде такого голоду не було, як у нас... Наш народ споконвіку комусь мішає... 
    Я пригадав березневі дні 53-го, коли майже усе село стояло біля школи і, схлипуючи, прислухалося до траурної церемонії з Москви, яку передавав єдиний в Таргані радіоприймач на батареях, що його мала наша учителька Лідія Олександрівна. 
    - А чого ж так плакали за ним, коли помер? 
    - То страх плакав... Люди боялися. І тепер ще бояться. Тож і ти мовчи, не патякай у школі... 
    Десь у 56-му, коли трохи розвиднилось і Хрущов сказав правду про Сталіна, ми, учні, дружно плювали на портрет «батька народів», що висів у нашому 5-му класі, аж поки завгосп не зняв його, лагідно обтер і сховав десь подалі від наших очей. 
    Люди гомоніли про несправедливість, що чинив її Сталін, але тема голоду-33 якось не дуже спливала на поверхню. Ніде не писалось про це, а лектори говорили про культ якось так, що з кончиною сатрапа усе налагодиться і не треба оглядатися на минуле... 
    Так, Україна ще довго не сміла говорити на цю тему. Таким було партійне «табу». Минуло багато років, але в історичній літературі голодомор-33 обходили десятою дорогою. Аж до 1983 року, коли світ широко відзначав сумні роковини в українській історії. Лише тоді наших істориків «прорвало» фальшивою тезою у сьомому томі «Історії Української РСР»: «Українські буржуазні націоналісти не раз стверджували, нібито колективізація - це політичний захід Радянської влади, спрямований проти українського селянства...» 
    А це дійсно було саме так. На жаль, бракувало документів та офіційних свідчень того політичного геноциду. Їх треба було знайти в архівах, які ретельно охороняло недремне партійне око, почути від людей, яких ще сковував страх перед владою. І за це взялося напередодні 55-ї річниці голодомору новоутворене громадське Всеукраїнське товариство «Меморіал». Адже страдницька пам'ять тих, хто вижив, виплеснула на поверхню в 1988-му такі свідчення очевидців, проти яких важко було знайти контраргументи. Посипалися листи в редакції та до високих державних установ. Але офіційний Київ мовчав. Люди складали списки загиблих і закликали дати офіційну оцінку трагедії 33-го. Ну, й дочекалися. У вересні 1988-го в «Сільських вістях» з'являється стаття «Тридцять третій» під рубрикою «Думка вченого». Та «думка» билася в суворій партійній клітці. 
    Тож ми дізналися: «Іноді можна почути, і заокеанські радіоголоси постійно підкидають думку, що справжній голод був того часу тільки на Україні, а його причиною - особлива політика уряду щодо українців. Це не відповідає дійсності..." 
    Отакої. А далі обтічні пасажі. Поставивши запитання: «Скільки людей стали жертвами голоду?», авторитетний історик розповів про досконалі ЕОМ Інституту історії СРСР, але конкретних цифр не назвав. Зате повідомив, що в 33-му році в Україну надійшло 15 тисяч тракторів... 
    Хіба ж такої інформації чекала громадськість в роки так званої гласності? Звичайно, ні. Ось чому громадське об'єднання «Меморіал» вирішило саме шукати шлях до істини. Душею тієї роботи стала одна сім'я - письменник Володимир Маняк та журналіст Лідія Коваленко. Вони задумали створити народну книгу-меморіал про голодомор-33, задля чого пішли від села до села у пошуку свідків і свідчень жахливої трагедії. 

     З більшовицьких схронів 
   «Підтверджуючи до категоричного виконання, що в колгоспах, які не виконали плану хлібозаготівлі і повернення насіннєвої позики, повинно бути вилучено все наявне зерно, в тому числі так звані насіннєві фонди в сумі їх заборгованості... Вимагаючи безумовного та негайного виконання цієї директиви, обком пропонує всіх, хто чинить опір її виконанню, виключати з партії та віддавати до суду». 
Із постанови Київського обкому КП(б)У 7 січня 1933 року.

     З більшовицьких схронів 
   «Ты, Паша, назначен нами туда в роли ГЛАВГОЛА (Головнокомандувача голодом. - М. М.) и зтим оружием сдела-ешь больше, чем Семен несколькими конными армиями. Стасик (Косіор. - М. М.) немного растерялся, а у тебя рука железная, на тех слизняков (Чубар, Петровський. - М. М.) не обращайте внимания». 
Сталін постишеву. Керівні вказівки щодо політики в Україні. Березень 1933 року

     Кінець 80-х років - час так званої горбачовської «перестройки» - став початком великого національного пробудження, і біль 33-го вихлюпнув на поверхню. Навіть у моєму далеко не революційному селі Тарган Володарського району на Київщині знайшлися ентузіасти, які відгукнулися на заклик «Меморіалу» відтворити пам'ять про голодомор. Найбільше попрацювали моя перша вчителька Олександра Іванівна Овдіюк і колгоспниця Аліса Антонівна Масло, яка, до речі, перебула страшну трагедію у моїй сім'ї, бо всі її рідні (п'ять душ) померли з голоду. 
    Варто зазначити, що Олександра Іванівна - дочка Івася Овдіюка, як його звали в нашому селі, котрий був начитаним чоловіком і став організатором та керівником комуни «Труд» в Таргані - однієї з перших на Володарщині - ще в травні 1922 року. Він свято вірив у світле майбутнє односельців. Але «рік великого перелому» (1929) розвіяв його ілюзії. Івась | Овдіюк пропагував і відстоював добровільність вступу селян у колгоспи, за що й поплатився безвістю в енкаведистських застінках. 
    Так от, діти комунарів - Олександра Іванівна та Аліса Антонівна, яким у 88-му було вже під сімдесят, пішли від хати до хати, розбудили пам'ять Параски і Мотрі Щур, Ганни та Федоськи Григоренко, Каленика Іщука, який, до речі, був у 30-і їздовим і звозив на цвинтар померлих, та інших ветеранів, і в результаті копіткого обліку було відтворено імена 360 померлих з голоду односельців. До того сумного реєстру не ввійшло багато немовлят і дітей дошкільного віку, імена яких не збереглися в пам'яті. 
     Не стояли осторонь керівники сільської ради Олександр Ушинський і Микола Гакалюк та голова колгоспу- Микола Барилович. У колгоспній майстерні готували деталі опорядження могил часів голодомору, а сільський умілець Микола ] Йосипович Микитенко ліпив удома незвичного пам'ятника трагічну фігуру жінки, символ нашої тодішньої селянської України, яка зібралася на свою Голгофу. 
    24 липня 1988 року на сільському цвинтарі в Таргані відбулося велелюдне відкриття першого в Україні пам'ятника жертвам голодомору-33. Відправили поминальну службу, потужили за безвинно убієнними жорстоким режимом і з висоти 55 років ще раз утвердилися в думці: 1) голодомор був спланованим; 2) його організував Сталін зі своїми поплічниками, які були провідниками такої партійно-державної політики на місцях; 3) колективізація стала ширмою імперської політики в наступі на українського селянина - генофонді української нації. 
     Усі ці думки потребували документального підтвердження, тож сільська громада, передаючи списки жертв голодомору товариству «Меморіал», закликала науковців дослідити і розкрити корені маховика страшного геноциду, його масштаби в Україні. 
    За це взявся, як уже згадувалося, письменник Володимир Маняк зі своєю дружиною Лідією Коваленко. Копітка робота в архівах, доступ до яких в роки «перестройки» став дещо легшим, увінчалася віднайденням багатьох злочинних проти нашого народу партійних документів 30-х років. І нарешті широкий загал - міжнародний симпозіум «Голодомор-33» 5 - 7 вересня 1990 року - дав узагальнюючу оцінку причин і наслідків голодомору 1932 - 1933-х років в Україні. До речі, заключна частина цього симпозіуму відбулась у моєму рідному селі. 
    Аж тоді ми дізналися, що страшний і спланований геноцид забрав понад сім з половиною мільйонів українців. Мій рідний невеликий Володарський район обезлюднів наполовину, а такі села, як Пархомівка, Мармуліївка, Руде Село, Косівка, Чепіженці втратили по 500-900 односельців. Варто зазначити, що у війну 1941-1945 рр. наші села зазнали у кілька разів менших втрат. 

     З більшовицьких схронів ' 
   «За ... пятидневку ... месяца по ... району ... было заготовлено (закуплено) ... голов разного скота. Болеет ящуром по району ... голов». 
Бланк секретної звітності голові ОДПУ СРСР Г. Ягоді з областей України.
«Голови» — мерці, «хворі на ящур» — людоїди.

     1991 року вийшла давноочікувана народна книга - меморіал «33-й: ГОЛОД», яку підготували вже згадувані автори. Майже 600 сторінок болючих свідчень, коментарів і документів, які проливають світло на витоки і реалії голодомору-33. На жаль, навіть у рік здобуття незалежності ця книга не знайшла широкого розголосу та обговорення на високому рівні. Ейфорія свободи, певно, вища деталей буття. Хоча варто зважити, на яких державницьких щаблях вкипала тоді ця ейфорія... 
    Отже, сьогодні треба ще раз уважно прочитати це видання, бо воно не втратило актуальності. Навпаки. Біль нації стукає в скроні... 
    Відкриваю книгу-меморіал й одразу ж надибую на жахливу статистику: «У червні 33-го смертність по Київській області становила 300 душ на кожну тисячу сільських жителів». А до кінця голодомору було ще ген-ген... 
Варто зауважити, що не вся Україна в нинішніх межах зазнала голодного геноциду. Західноукраїнські землі, до яких тоді ще не дісталась більшовицька рука, не знали цього лиха. Зате вони втратили не одну тисячу громадян після «золотого вересня» 1939-го. Депортації, заслання, розстріли та облави, які тривали аж до 1953-го, - то ще одна кривава драма в історії українського народу, яка чекає ґрунтовного иивидослідження, відповідних висновків і каяття тих, хто виробив таку політику, хто сліпо реалізував її і досі виходить на велелюдні мітинги під гаслами і з портретами кривавих диктаторыв.
    Пора вже прозріти. І зрозуміти, що політика кривавого терору була написана на лицемірних прапорах більшовизму і випробувана спочатку Леніним, а згодом Сталіним на кронштадському льоду і Біломорканалі, на Соловках і Колимі, під час масових розстрілів у 20 - 50-і роки у кожному регіоні на певних етапах історії. Почитайте листи письменника Володимира Короленка до наркома Луначарського. Або секретні циркуляри Леніна і Сталіна до Молотова... Чи стенографічний звіт з XVII партз'їзду. 
    І коли мова заходить про те, що репресії відбувалися в силу певного характеру вождів, то це пряме прикриття політики, виробленої ідеологами марксизму-ленінізму. Сталін, Молотов, Косіор, Постишев, Балицький, Каганович, післявоєнний Хрущов з його директивами щодо «нового порядку» на західноукраїнських землях - лише отруйні плоди тієї ідеології, яка знаходить, нарешті, осудження і засудження. 
   Тож дай нам, Боже, вічної Пам'яті про страдницькі часи нашого народу, мудрого засвоєння уроків минулого і виваженої державної політики на подальші соціальні орієнтири України. Щоб ми ніколи більше не проводили аналогій: 20-і, 30-і... 

     З більшовицьких схронів 
   «Лише в 1933 році під безпосереднім керівництвом ЦК ВКП(б), товариша Сталіна, за його вказівками, ми на Україні провели боротьбу за викриття націоналістичного ухилу в КП(б)У... Треба сказати, що цей розгром націоналізму зразу ж очистив атмосферу... І те, що ми розгромили націоналізм, те, що як слід взялися за роботу на селі, і вирішило успіхи 1933 року». 
С. Косіор. З виступу на XVII з'їзді ВКЛ(б). Лютий 1934 року.

Категорія: Сторінками книг | Додав: genamir (01.08.2010)
Переглядів: 902 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Мірошник Інна Олексіївна © 2016