П`ятниця, 19.04.2024, 19:35

Кабінет літературного краєзнавства

Сайт Мірошник Інни Олексіївни

Головна
|RSS
Категорії розділу
Учнівська творчість [16]
Методичні матеріали [14]
Сторінками книг [27]
Аматорська творчість [19]
Письменники-земляки [20]
Уроки літератури рідного краю [13]
Фольклор регіону [1]
Новорічні свята [5]
Свята літнього циклу [5]
Рослини-символи [12]
Вишивка [7]
Жанри фольклору [17]
Міфологічні персонажі [38]
Українська кухня [3]
Користувач
Гість Повідомлення:
Аватар
Група:
Гості
Час:19:35


Останні надходження
[23.11.2018]
Галина Литовченко «Через всесвіт путівцями» (0)
[23.11.2018]
Галина Литовченко "Дитячі розваги" (0)
[06.11.2018]
Галина Литовченко "Зібрані розсипи" (0)
[06.08.2018]
Оппоков Євген Володимирович. До 75-х роковин від дня страти (0)
Наше опитування
Оцініть мій сайт
Всього відповідей: 1428
Рекомендуємо
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Реклама
Головна » Статті » Літературне краєзнавство » Сторінками книг

Антон Михайлевський. Мед з чорнобривців
БОЖЕ, ЛЕТЯТЬ ЖУРАВЛІ
Боже, летять журавлі!
Вікна відчиню: прощайте.
Крил позаплановий чартер -
Рейс аж до рік Сомалі.
Доля моя жовто-синя,
В спалахах світла й пітьми
Аплодувать Україні
Можна, до речі, й крильми.
Наче накрили брезентом -
Холодно в лігвищі хмар.
Ті, хто лишає свій край,
Всі трохи схожі на жертви.
Розлуками доля карає
(змішалось небесне й земне).
Не знаю - від отчого краю,
Що їх по світі жене...
Крики на крилах опівдні -
Обрії їм замалі,
їх вже не чути й не видно...
Боже, летять журавлі!
24 серпня 2005 р.

ПІВОНІЯ В ЧАШІ ЗЕМЛІ
На дальніх просторах, на дальніх,
Де вишнями червень воскрес,
Велика, як тисяча Даній,
Лежить вона ширша небес.
Хто дав їй це ім'я жіноче?
Заплів у волосся гаї?
Купається місяць щоночі
У хрещених водах її.
І космос милується нею,
І світять веселки доріг.
Уже над цією землею
І час уповільнює біг.
Наснилась, моя ти єдина,
Коли і не спав взагалі,
Квітуча моя Україна -
Півонія в чаші землі.
З тобою, як човен з причалом,
Як вічно з присягою полк...
І шелестом весен прощальним,
І срібним шептанням тополь.
Вже гояться рани поразок,
І хмари висять, як бинти.
А хто тебе гірко образив -
Ти їх, нерозумних, прости.
Нема ні вини, ні провини,
Ні зла на душі, ні гріха.
Нехай же тебе, Україно,
Обходить година лиха.
Бо нікуди нам відлетіти
Від чорних чорнобильських стін.
Молодша сестра Атлантиди,
Хоч ти, Ради Бога, не згинь.

Наче і не жив на білім світі,

Тім, який люблю понад усе.

На моїх очах старіють діти,

Вітер зорі гасить і трясе.
Телефон вмикається мобільний:
Той помер і той уже помер.
В молодості час ішов повільно.
Що з тим часом сталося тепер?
Небо нас накрило синім тентом.
Час летить, як сані по льоду.
Я не можу жить в таком темпі -
Зупиніть планету - я зійду...
5 серпня 2006 р.


Чорні очі. Чорні брови.

Це було давним-давно.

Я дивлюся кольорове

Заборонене кіно...
Бачу молодість пригаслу -
Не на ті зіперся бильця.
Видумав машину часу -
Сам же в ній я і розбився.
За наказом Бога Шіви,
Коли злі вітри сичали,
Підлатали мене, зшили
І вернули у сучасність.
Білий світ мені не вітчим -
Не байстрям прийшов я в світ,
Розрахований на вічність,
Отже, нікуди спішить.
Жити треба очі-в-очі,
Світ не стрільбище й не гра.
Вже не хочу я, не хочу,
А ні зла, а ні добра.
Знов стою я біля дошки
Теорем рішить не в змозі,
Лиш поглибилися зморшки,
Щоб у них зостались сльози.
7 серпня 2006 р.


Прощали нас і ми прощали

I так було уже не раз.

Ми створені не для печалі,

Не для принижень і образ.
Ми переважно люди бідні -
Сини і пасинки землі.
А те, що ми втрачаєм гідність,
У цьому винні ми самі.
У всіх чинуш завдовгі руки.
Коли ж, витримуючи стиль,
Чин кулаком на тебе грюкне,
То грюкни й ти об той же стіл.
На те Адамові ми діти,
Щоб хамству змалку не сприять.
На всі отрути в білім світі
Антиотрутники стоять...
Забудьмо час і індекс пошти.
Задосить нищень і нещасть.
Не опускаймося до помсти -
Є щастя в тому, щоб прощать.
12 серпня 2006 р.


Я розсуваю шелест листя

В краю, де повільніший вік,

Я розумію мову лісу,

А ще - безмовну мову рік.
Дощі у небі вітер сушить,
Відвергши золото прикрас.
Природа також має душу
Таку ж вразливу, як у нас.
Не подарує на зимівлі
Калина пригорщу ягід.
Нема у нас порозуміння,
Що є причиною для бід.
Куди подівся шум бадьорий
Забутих в небі верховіть?
Природа наша дуже хвора,
А разом з нею хворий світ.
Давно затоптана дорога
В той край, де жити довелось.
Про невідкладну допомогу
З усіх усюд волає "SOS".
14 серпня 2006 р.

ОЖИНА
На базарах Ровно (бо ніхто не відає)
Продають ожину з радіонуклідами.
13 лісів Чернігова, берегів Житомира

Ягоди чорнющі, наче очі ворона...
Зиркають зарошені із кастрюль і кошиків,
"Скуштуйте нас, - запрошують, - це так мало коштує".
Беруть її нарозхват (не знаючи - чого була)
Відвиклі від дозиметрів, звиклі до Чорнобиля.
Ми отой Чорнобиль й досі не відчистили...
Що ж ви продаєте, любі співвітчизники?
Дивиться презирливо хвора Батьківщина:
Совість продаєте ви, люди, не ожину...
14 серпня 2006 р.
Пахнуть ранки водою рік
Пахнуть димом тумани сині
На проспекті старий двірник
Мітлою гладить асфальт на спині.
Прошумів випадковий дощ,
І роса на дорогах плаче.
Пробирає ранкова дрож
Місто зо сну іще гаряче.
Просинайтеся, мальви клумб,
І пожежники, і фонтани.
Сонце випливло, як Колумб,
Оперізує меридіани...
Виноградна шумить лоза:
Прибиральникам честь і слава.
Ранки завше чистіші за
Вечори, що важкі і мляві.
В бурях сонячних цих пожеж,
Може, знявши з очей полуду,
Нам би душі очистить теж
Від налиплого здавна бруду.
Щоб щаслива була людина,
(промінь теж - не жало оси),
Є гармонія двоєдина -
Чистоти і краси...
15 серпня 2006 р.

Кольору Чорного моря
З гір насувається ніч.
Те, чим жили ми учора,
Сплетено із протиріч.
Яблука райського саду.
Прощальний потиск руки.
У погребах Мансарди
Вина стали гіркі.
Помножимо чари на чвари
І хай береже нас Бог.
А те, що ми - не пара,
Пізно дійшло до обох.
Допоки ми є, допоки
Це сяйво горить лимонне.
Прощай, моя чорноока,
Прощай, моя нелюбове.
15.08.2006 р.
Уже не ввійду я у проданий дім,
Що пахне дощами і вишнями
На відстані часу і просто - на відстані
Не можу відвикнуть, що був молодим.
Нальоту років не струсить і не змить,
Які на влаштовуй скандали.
Прекрасна пора пролетіла, як мить,
А ми її юністю звали...
Зоря над дорогою тане, як віск,
І скапує з хмар наостанку.
Я був офіцером міжзоряних військ,
Лишилась хіба що осанка.
Вже скоро землею й мене занесе,
Печально доспівує скрипка.
Куди воно, люди, поділось усе?
Куди відлетіло так швидко?
Зібрав у саду всього жменю ягід,
Ніяк на ужинок не схожу.
Не можу я звикнуть до прізвища "дід" -
Не можу, не можу, не можу.
Кого я утішив, підтримав кого?
Нікого-нічого не знаю.
Хтось, може, запалить прощальний вогонь
В тій хаті, що третя від краю.
16 серпня 2006 р.

Це не подія, не крадіжка віку,
Але це є і Господи єси,
В чужих руках, в украдених мобілках
Живуть моїх знайомих голоси.
Тамуючи образу і відразу
Так програють і так виходять з гри,
І на моїм екранчику щоразу
Висвічуються їхні номери.
Ми врешті-решт і щастя не зазнали.
Димлять слова, як спалені листи:
"Мобілку" вкрали, молодість украли,
Життя украли, Господи прости...
29 серпня 2006 р.
Ми, як були, так і лишились - гвинтики.
Товариш Сталін знав, що говорив
А хочеш добре жить - іди в політику,
Хоч там достатньо і своїх горил.
Там, на горі, на тих щаблях найвищих,
Родючий грунт для пільг і нагород.
Вони свої, вони з народу вийшли,
Але назад не хочуть у народ.
Я не люблю політику іржаву,
Той показний, той дуже ситий труд.
Обранці наші змучену державу
Так, як і совість, оптом продають.
Якщо не так, я згодом перепрошу.
Той не пастух, хто стадо не пасе.
На жаль, на жаль, політика - це гроші,
А в Україні гроші - над усе...
29 серпня 2006 р.

По рівнинах котяться кавуни,
Наче із історії, а не з далини.
Як сто літ потому, тільки в стилі ретро,
Гладять суховії їх по зелених ребрах.
Де поля неголені - стерні на стерні,
Ждуть Миколу Гоголя в гості курені.
Що йому простори, час і новизна?
Він би Україну зразу упізнав.
Бігають по небу хмари без штанів.
Як це, щоб Вкраїна, та без баштанів?
Птах цивілізації все довкруж клює.
Треба-треба нації берегти своє.
Кавунами, стернями, мовою єдиною
Україна хоче бути Україною.
1 вересня 2006 р.

КАЖІТЬ ЖІНКАМ, ЩО ВОНИ ВРОДЛИВІ
Нічого у полі моїм не вродило -
Одні ромашки.
Кажіть жінкам, що вони вродливі -
Це неважко.
В очах, де навіки відбилась печаль,
Надія - на марне.
А ви віднайдіть хоч маленьку деталь,
Де вона гарна.
Я більше не хочу ні в Мінськ, ні в Москву,
Я вдома упевнився знову:
Зовнішність, душу і совість людську
Облагороджує слово.
При слові "краса" не здригнеться перо.
В житті - розсвітання
Тобі - на чарівність, мені - на добро,
Обом - на кохання.
2 вересня 2006 р.

СКІФСЬКА ТРАВА
Коли моя правда уже не права
(радійте собі на здоров'я),
Мене заспокоює скіфська трава
Північного Причорномор'я.
Потріскує корінь у тверді земній -
У вічній печері,
Якась зосереджена сила у ній
Цілюща - не нашої ери.
Я спробував вічність помножить на мить
І щось в мене вийшло, здається:
Коли ця трава понад шляхом шумить,
Зникають всі шуми у серці.
Як радість, яка і мене не мине,
Відразу стає мені легко.
Здається мені, що хтось гладить мене
Рукою далекого предка.
2 вересня 2006 р.

ПАВЛИКУ, ПРИСНИСЯ
На чужу ночівлю не просися.
Чужина - гіркіша полину.
А натомість: "Павлику, приснися", -
Написала на усю стіну.
Як ти їхав від Дніпра до Пянджу?
Як в горах стріляли по тобі?
Не ображусь - скільки хочеш зраджуй,
Та взамін хоч трішечки люби.
Потекла дорога виноградна
В ті краї, де грають весілля.
Кажуть люди, що я дуже гарна,
Може, й гарна, тільки не твоя.
У очах холодний сходить місяць,
Весь ти і на відстані, як лід.
Я вже не знаходжу собі місця -
Ниє моє серце і болить.
Випурхнуло щастя, як синиця,
Розгубило всі свої пісні.
Якщо можеш, Павлику, приснися,
Будь моїм коханим хоч вві сні.

ДОГОРЯЮТЬ ВОГНІ НА КУРГАНАХ
Догоряють вогні на курганах,
Спить Чумацький запилений шлях.
Як суцільна чорнобильська рана,
Україна пливе у світах.
Не за Прип'ять приглушена битва
І не голос, що зве на війну.
Як чиясь поминальна молитва,
Голос вітру в кущах полину.
Та відлуння церковного хору,
Та якісь неземні холоди...
Зі своїм нерозділеним горем
Ми лишились один-на-один.
Синь небесна така непривітна
По-дитячому схлипує світ,
І не цвіт, а зола з того квітня
Все летить, і летить, і летить...

ПРОЗРІННЯ
Історики розкажуть потім,
Коли уляжуться жалі,
Як обливалися ми потом
На нашій не своїй землі.
Зима біліла, як лікарня.
Шляхи нікуди не вели.
Летіли дні. Скрипіли гарби.
У ярмах плакали воли.
Зразкові, як на владу, села,
Ізгодувавши полини,
Корів підв'язували до стелі,
Аби не падали вони.
У Космос рвалася країна.
Гули сучасні літаки.
А у колгоспах на колінах
Жінки сапали буряки.
Кремлівські зоряні палати
Прекрасно знали: день при дні
В колгоспних звітах замість плати
Писали людям трудодні.
Усі здобутки наші щирі,
Як на проценти, то на сто
Пливли в засіки Батьківщини,
Яких не бачив тут ніхто.
Система в позі ідіота
Нас, як заручників, держала.
Суспільною була робота,
А все, що надбане, державне.


Над Україною негода,

Що аж поблід Чумацький шлях.

А ти з таким життям не згоден?

Будь ласка, просимо в ГУЛАГ.
Такі жахливі протиріччя
В країні оплесків і сліз.
В колгоспі "II п'ятирічка"
І я життям таким гордивсь.
Ходив, зодягнутий у плащик,
І в ті, забуті Богом, будні
Нічого кращого не бачив,
То ж думав - так повинно бути.
Я звик до слова "соб-цабе".
Косив, аж поки не посивів.
І більше того, я себе,
Як і усі, вважав щасливим.
Я мав за цінності найвищі
Команди будь-якого рівня.
Хоч пізно, аж у зрілім віці,
А все таки прийшло прозріння.
Погорда вабила: ми люди
Комуністичної доби...
Яка брехня! Яка полуда!
Ми просто-напросто раби.
Я з тих, хто совістю воскрес.
Я винен теж у тім, що сталось.
Колишній член КПРС,
У чім сьогодні дуже каюсь...
3-4 вересня 2006 р.

ВІКОВА ТИША
Для кого ці жовті постелі?
Для кого цей хміль без вина?
У жовтні по селах, по селах
Глибока стоїть тишина.
Мовчання це схоже на подвиг,
Аж обрій на землю присів.
Далекої Півночі подих
Вчувається в дрожі лісів.
Ночую у чистому полі,
Не треба ні хат, ні рідні.
Усі мої прикрощі й болі
Порівняно з полем - дрібні.
Не вперше, але й не востаннє,
Щоб бачили ріки й мости:
Обличчям до осені стану
І спиною до суєти...
І буду стояти допоки
Я сам не упевнюсь сповна,
Яка вона справді на дотик -
Оця вікова тишина.
6 вересня 2006 р.

Ріки течуть невідомо куди.
Ріки біжать - береги остаються.
Знов обдає мене пилом води,
Наче шрапнеллю усіх революцій.
Отерпли серпи, аби промені жать.
Кривдно казать: до побачення, далі,
Мало-помалу я звик проводжать,
Звик, що мене покидають...
Чому ж ти не плачеш, ображена Русь?
Хай би все лихо спливло за водою.
Ріки біжать, але я зостаюсь,
Спасибі, що й ти зостаєшся зі мною.
Ви знаєте, люди, як зліва пече?
Діждуся і я свого часу:
Хтось руку мені покладе на плече
І скаже: все буде прекрасно...
Є втіха - під куполом інших держав
Над нами уже не сміються.
А ріки у безвість біжать і біжать,
А всі береги остаються...
4 жовтня 2006 р.

ДОЩ
Впродовж всього вересня, жовтня впродовж
Небо забруднені хмари пере.
Капає дощ, капає дощ -
Крапка - тире, крапка - тире...
Слово "люблю" запеклось на губах
Я його вже і промовить не можу.
Переплелися Бетховен і Бах,
Видали зливу, на музику схожу.
3 віком усі ростимо ми униз.
Спрагло я краплі губами ловлю.
Ось і усе, зізнаюся, доживсь -
Тих, кого навіть любив - не люблю.
Там, де живу я, ні сіл, ні людей -
Дощ мене, дощ супроводить повсюди.
Хай він іде, хай він іде,
Може, хоч вдачу гарячу остудить.
Що залишу я? Сліди від підошв?
Час у підручні мене не бере.
Капає дощ, капає дощ:
Крапка - тире, крапка - тире...
4 жовтня 2006 р.

Вдаю, що нічого не сталось,

Але це я просто вдаю -

Насправді насунулась старість

На мене і долю мою...
Ніхто і нікуди не кличе -
На це вже я вибрав ліміт.
І грім в моїм небі кахиче,
Кахиче, але не гримить.
За те, що я жити не вмію,
Не вірю у щирість порад,
Черемховим холодом віє
Ночей моїй пізня пора.
Мене не ловіте на слові.
Ізвідки візьметься тепло?
Скажу вам відверто: й любові
У мене, як слід, не було.
Мій гонор - мені не товариш,
Хоча я до нього і звик.
Природу ніяк не обманиш,
Скриваючи зморшки і вік.
Усі розійдемось - і квити,
І я розгадать не зумів,
Де я заслуговую квітів,
А де, скажем так, стусанів.
Заходжу в порожню квартиру,
З цигарки висмоктую дим,
І сам собі майже не вірю,
Що був я колись молодим.
5 жовтня 2006 р.

Ночі такі світлі,
Як зали на вокзалі.
Добре жити на світі,
Щоб там не казали.
Ніч до сну запрошує -
Спіть, хто недоспав.
Синьою порошею
Вікна засипа...
Всупереч негоді
Всім, хто у знемозі,
Промені холодні
Витирають сльози.
Навіть патріоти
Твердять не востаннє:
День-то для роботи,
Ніч-то для кохання.
Під густою тишею,
Вкраплені у ніч,
Ми стаємо іншими
А душа - добріш...
Ночі, як святині.
Чом стоїш похмурий?
В місячнім світінні -
Сам собі скульптура...
6 жовтня 2006 р.

Море, сонце, вода голуба.

На всі сторони світу дорога.

Лиш наляже на душу журба -

Це найшвидша моя допомога.
І тоді я увесь, як в хмелю,
І тоді почуваюсь святково.
-Парадокс: я морів не люблю,
Та освідчуюсь морю в любові.
І ніяких разючих манер -
Голубе воно, Біле чи Чорне?
І не люди втішають мене,
А втішає розбурхане море.
Я не винен, що сталося так,
Що поставилась доля суворо:
Я ніякий, на жаль, не моряк,
Хоч живу увесь час біля моря.
Може, буря мій берег розмиє,
Зазіхне і на душу мою.
На краю голубої стихії
До усього готовий стою...
9 жовтня 2006 р.

Такий передбачений стрес,
В який і не хочеться вірить:
Блукальці північних небес
Птахи вирушають у вирій...
Прощайте, і гомін, і щебет,
Недавня пора перемін.
І вітер розгойдує небо,
Як щойно підвішений дзвін.
Ліси поскидали свій одяг,
Хоч гудзики-листя збирай.
Надовго, надовго, надовго
Без птахів біднішає край.
Є, певне, в небесній оселі
Якась притягальна мета,
Бо птахи летять через села,
Бо завжди минають міста.
Вітчизна дітей не обманить.
Між нами невидима грань.
Прощайте до нових туманів.
Прощайте до нових світань.
12 жовтня 2006 р.

ПЕРШИЙ ДЕНЬ ЛІТА
Перший день календарного літа.
В небесах салютують громи.
Те тепло, що довкола розлите,
З трав і квітів плете килими.
Остаюся ночувать не при літі,
Я прибивсь випадково сюди.
Головне, в цім житті непривітнім
Пережить - пережить холоди...
Небо хмариться з боку Росії -
Вона більш, аніж треба, в снігу.
Ну а тут місяць-червень розвіє
Будь-яку недолугу нудьгу.
Як мене цього року шмагало!
Тільки й знав - стусани та синці.
Щоб забуть негаразди оці,
Певне, буде і літа замало.
Виживаю душею і тілом.
Дзюркотить лісове джерело,
Аби серце при згадці щеміло,
Що літо було...
1червня 2006 р.

Немало й небагато - шістдесят,
Над нами наші роки шелестять.
На тлі епох - межі тисячоліть
Кому, скажіть, захочеться старіть?
Бідніє даль. Над стернями полів
Осінні дні летять без журавлів.
На все про все, як блискавці в грозу,
Так мало нам відведено часу.
Я бунтував. Я бачу з висоти:
Не варті й гривні всі мої бунти.
Хоч був я вічним рицарем пера,
На жаль, нікому не додав добра...
Лише заплющу очі там і тут,
І бачу сон, що яблуні цвітуть...
Якби я зміг, під шелест яворів,
Я б все, напевне, знову повторив.
Нічому врешті і життя не вчить.
Концерт скінчивсь, а музика звучить...
6 червня 2007 р.

Бог дарує нам спасіння,

Чари довгих літ.

Визнаю Богослужіння,

Таїнство молитв.
Без молитв душа убога,
Як вікно без скла.
Та найвища віра в Бога -
Не робити зла...
6 червня 2007р.

Коли на душі тумани,

Образа, дорога дальня,

Не думайте про погане,

Думка - матеріальна.
У бік мій не кидай тінь,
Тримаймося краще купи.
Ми зіткані із терпінь
В квадраті, якщо не в кубі.
Слова убивають струмом
І їх не візьмеш назад.
Не зайве було б подумать
Перш, аніж щось сказать.
На всіх небосхилах - поночі,
На всіх перехрестях - лід.
Якщо і зробив хтось боляче,
Не проклинайте вслід.
І щоб не було останнє
Дійство - від побажання,
Не думайте про погане,
Думка - матеріальна...
13 червня 2007 р.

СТАРІСТЬ НІКОГО НЕ ОБМИНА
Старість нікого не обмина.
Холодом осені віє з полів.
Я вже почав забувать імена
Тих, кого в юності знав і любив.
Неміч і та переходить у звичку.
Трапилось те, чого я не боюсь:
Гарних дівчаток у мініспідничках
Не уявляю в ролі бабусь.
Я обережно слова підбираю,
Певен, що жодне із них не втіша.
Я по собі, мої ангели, знаю:
Сивіють скроні, а не душа.
Хай не завіє свідомість імлою,
Мовляв, а мені все одно, все одно,
Будем відвертими перед собою:
Хтось з нас за кимось шкодує давно.
Очі заплющу - і сон мені сниться:
Весь я засипаний золотом рос.
Бачу чомусь лиш заплакані лиця,
Наче і справді життя не вдалось.
Тих незабутніх часів відголоски
Стихли і слід поза ними прочах,
Бачу жінок і авоськи, авоськи,
Руки натруджені, втома в очах...
Там, де нікого ніхто не чекає,
Пустка... І я туди теж не прийду.
Став, наче вкопаний - музика грає
Танго розлуки в міському саду.
29 червня 2007 р.

КОПАЮТЬ КАРТОПЛЮ...
Я все-таки виберу вільну суботу,
Поїду туди, де веселки живуть.
Роса на картоплі, як крапельки поту,
І сонячні промені зібрані в жмут.
В селі, там, де люди живуть небагаті,
Знайдеться й для мене місце в гурті.
Не приймуть у батьківській проданій хаті,
То приймуть всі інші - варто зайти.
Чекаю на час, коли печі натоплять
І кольору неба стане зола.
Яке це блаженство - копати картоплю!
Як пахне бадилля! Як пахне земля!
Є справжнє затишшя хіба що в просторах,
В зворушливих далях, які полюбив,
Як в ластовинні, у помідорах
Засмагле обличчя усіх берегів.
У полі нема галасливих компаній.
Ліси своє листя складають в томи.
Копають картоплю. Картоплю копають.
Пливуть над землею осінні дими.
Знагодився там, де я врешті згодився.
За це мене вітер по спині похлопав.
Якщо запитають: "Куди він подівся?"
Скажіте начальству: "Копає картоплю".
ЗО червня 2007р.

Внучці Каті
Повелося так серед людей:
Внуків більше люблять, ніж дітей.
Я прийшов до висновку сьогодні,
І слова, як музика, звучать:
Діти в сім'ях - явище природне,
Надприродне - мінікульт внучат.
Попервах життя міняє гасла
1 не маєм розгаду, либонь,
Те, що є жагою, діти гасять,
Внуки знов розпалюють вогонь.
Руки просять взять когось на руки,
Поки, власне, добрий час не стік.
Діти вже дорослі, а про внуків
Піклуватись хочеться - інстинкт....
Бог поміг іще раз порадіти.
Гамірно від них рабам роботи.
Внуки - спадкоємці, а на дітях
Спочивають всі наші чесноти.
Будь-пребудь, але без нас, розлуко.
Родовід шовковий шлях снує.
Наша, невіддалена, у внуках,
Хоч якась кровинка, але є...
2липня 2007 р.

Там, де ми ходили, там, де нас любили,
Там ліси - до неба та одні могили...
То не мрево осені - тепла дрож лошат.
Затісний вже цвинтар, де батьки лежать.
Чом же ми не квапимось сюди на поклоніння?
Ось уже минається й наше покоління.
Знають трави вересня, знає річка Рось:
З небуття не вернеться те, що не збулось.
Я не їхав чвалом - випав із сідла
І не став окрасою рідного села.
Пише вітер музику на мої слова
Та співає вдосвіта степова сова...
12.07.2007 р.

ПТАХ ПРОЛЕТІВ У ТУМАНІ
Птах пролетів у тумані.
Пахнуть безсмертником сни.
На Тилігульськім лимані
Берег цілують човни.
Кимось покинуті кроки.
І ні душі - навкруги.
Голос такий одинокий
Вже повінчав береги.
Довго під осінь не дніє,
Срібний гойдається пил.
Вже і останні надії
Гаснуть, як вогники сіл.
Спіть, співвітчизники, в залах
Я не достукавсь до вас.
Аби лише совість не спала,
Решта все буде гаразд.

МЕНТАЛІТЕТ УКРАЇНЦЯ
Привабливий, наче купюра червінця,
Менталітет українця.
Бриль, вишиванка, сад під вікном,
Сала шматок, самогон з огірком.
Ще б шаровари замість штанів
Місткістю в сорок (не менш) кавунів.
Всі негаразди - це казка про зло,
Аби лиш сусіду ще гірше було.
Якось в ту хату, де випало жить,
Вранці циганка зайшла ворожить.
И вжахнулася: "Ти упокоїшся, пане,
Через два тижні після Івана".
Леле, що сталося в хаті з верандою!
Враз обнялися правда з неправдою.
Доречно нарадив хазяїну зять:
"Треба Івану будь-що догоджать".
Ходить Петро за Іваном, як тінь,
Чемно вітається з ним через тин.
Слова розсипає, як груші з відра,
Вчорашньому ворогу зичить добра.
Перший медок із волошок і липи
Івану несе й пропонує, як ліки.
А щоб зі смаком і вчасно він їв,
Носить прополіс і білий налив.


Не капостить більш, як раніше робив,

Аби Іван Гнатович довше прожив.
Петро відтепер і від зла не сопе -
Більше його береже, ніж себе.
Мешкають в злагоді й мирі сусіди,
Можна за них від душі порадіти.
Знають хіба що два ангели й Бог,
Як примирила циганка обох.
Приємний, як свіжа горілка по вінця,
Менталітет українця.
27 липня 2007 р.

Далеко від будь-яких центрів,
Де пахне житами село,
Ударила блискавка в церкву -
Такого іще не було...
Життя і без того убоге...
Це ж треба зуміти отак
Розгнівати Господа-Бога,
Щоб грім аж на церкві закляк!
Це чудо далеке від чуда.
Це неба - не крик, але зойк.
Розгублена Вінниця чула,
Як дзвін розколовсь і замовк.
Хоч всі ми і ходим під Богом,
Але на порозі лихім
Самі спакували в дорогу
Не менш, як по торбі гріхів.
Нічого не винні нікому,
Ми знаєм усе не про все.
Чи ж мало, що плачуть ікони,
Що землю постійно трясе?
Напевне, ми правді - не пара,
Не знаєм самі, де болить,
Коли уже сходить покара
На місце нещирих молитв.
31 липня 2007 p.

Категорія: Сторінками книг | Додав: genamir (23.06.2010)
Переглядів: 1575 | Рейтинг: 3.0/2
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Мірошник Інна Олексіївна © 2024