Минуле стукає в наші серця - Методичні матеріали - Літературне краєзнавство - Каталог статей - Кабінет літературного краєзнавства Володарської ЗОШ №2
Неділя, 04.12.2016, 17:19

Кабінет літературного краєзнавства

Сайт Мірошник Інни Олексіївни

Головна
|RSS
Категорії розділу
Учнівська творчість [16]
Методичні матеріали [14]
Сторінками книг [24]
Аматорська творчість [18]
Письменники-земляки [20]
Уроки літератури рідного краю [13]
Фольклор регіону [1]
Новорічні свята [5]
Свята літнього циклу [5]
Рослини-символи [12]
Вишивка [7]
Жанри фольклору [17]
Міфологічні персонажі [38]
Українська кухня [3]
Користувач
Гість Повідомлення:
Аватар
Група:
Гості
Час:17:19


Останні надходження
[22.06.2016]
24 СУЧАСНИХ УКРАЇНСЬКИХ ПИСЬМЕННИКИ, ЯКИХ ВАРТО ПРОЧИТАТИ (0)
[19.06.2016]
Олександр Гаврош «Неймовірні пригоди Івана Сили» (0)
[01.12.2015]
Відповіді до завдань ІІ етапу ХVІ Міжнародного конкурсу з української мови імені Петра Яцика (0)
[01.12.2015]
Завдання для проведення ІІ етапу ХVІ Міжнародного конкурсу з української мови імені Петра Яцика (0)
Наше опитування
Оцініть мій сайт
Всього відповідей: 1297
Рекомендуємо
Статистика

Онлайн всього: 17
Гостей: 17
Користувачів: 0
Реклама
Головна » Статті » Літературне краєзнавство » Методичні матеріали

Минуле стукає в наші серця

Мета. Вшанувати світлу пам’ять безвинно замучених голодом людей, ознайомити учнів з історичними передумовами виникнення голодомору, з політикою більшовиків проти українського народу; виховувати в учнів почуття патріотизму, національної свідо¬мості, виховувати громадян рідної землі, щоб не допустити подібної трагедії.
Обладнання.
1.На стіні панно із 2-х чорних хусток, уквітчаних калиною, 5 пшеничних колосків, перев’язаних чорною стрічкою, на покуті ікона, обрамлена рушником.
2.На столі розламана хлібина і склянка з водою,у підсвічнику – свіча.
3. Книжкова виставка «Голод -33 – незагойна рана України»
4. Магнітофонні музичні записи.
5. Напис «Минуле стукає в наші серця»

(На тлі музики Моцарта «Реквієм» звучать слова).
Читець. Не звільняється пам'ять,
відлунює знову роками.
Я зітхну... Запалю обгорілу свічу.
Помічаю: не замки-твердині,
не храми —
Скам'янілий чорнозем -
потріскані стіни плачу.
Піднялись, озиваються
в десятиліттях
З далини, аж немов
з кам'яної гори
Надійшли.
Придивляюсь: «Вкраїна,
двадцяте століття»
І не рік, а криваве клеймо:
«Тридцять три».
Ведучий 1. (бере в руки книгу-меморіал «Голод - 33», читає):
«Літа 7441 від Сотворення світу (літо 1933 від Різдва Христового) був в Україні великий голод. Не було тоді ні війни, ні суші, ні потопу, ані моравиці. А була тільки зла воля одних людей проти інших. І ніхто не знав, скільки невинного люду зійшло в могилу - старих, молодих, і дітей, і ще не народжених - у лонах матерів».

Ведучий 2. Пам’ять – нескінченна книга, в якій записано все: і життя людини , і життя країни. Без болю не згадати страшні муки і переживання українського народу у 32-33 роках 19 століття. Ще довго- довго з покоління в покоління будуть передавати батьки синам і дочкам, а ті своїм дітям спогади про тих, хто залишив земне життя у пекельних муках.

Читець. Пекельні цифри і слова
У серце б’ють, неначе молот,
Немов прокляття ожива,
Роки ті чорні, голод...голод...
У люті сталінській страшній
Тінь смерті шастала по стінах.
...мільйонів. Боже мій!
Недолічилась Україна.
В історії ж пером швидким
Писались гімни і хорали,
А ці пекучі сторінки
З історії повикидали.
В руках, що виростили хліб,
Не залишили і зернини.
Ні, рід наш в горі не осліп,
Ти все згадаєш, Україно!
Згадай усе ти, щоб воздать
Близьким і дальнім людоморам.
Хоч радість легше пам’ятать,
Та треба пам’ятать і горе.

Ведучий 1. 1933. Найчорніший час в історії України. І до сьогодні боляче ступати стежками жахливої трагедії, яка сталася на благословенній землі квітучого українського краю. Ніде в світі не зафіксовано голоду, подібного тому, що випав тоді на долю однієї з найродючіших країн. Навесні 33 в Україні помирало25 тисяч людей щодня, 1000 – щогодини, 17 щохвилини.Всього жертвами голоду за неповними даними стало від 7 до 10 мільйонів чоловік, з них 3 мільйони - діти.

Ведучий 2. Моторошний парадокс: вмирали на всеплодющих чорноземах відомої у світі житниці. Вмирали просто на полях, на шляхах, у холодних хатах, поодинці і сім’ями, вмирали цілі роди і села. Як могло трапитися, що без стихій, без засухи, без іноземного нашестя у житниці Європи зник хліб, люди залишилися без жодної зернини?

Ведучий 1. Голод забрав тих, хто за шмат хліба не стежив і не доносив на брата, не виривав останній окраєць з голодних дитячих ротів, не вмів торгувати святинею, спекулювати, красти, вбивати аби вижити. Це було не стихійне лихо, а зумисне підготований голодомор.

Ведучий 2. Спочатку було слово. І було те слово — «колективізація».

Учень1. Найбурхливішими були 1930—1932 рр. Людей примушували вступати до колгоспів. Записували до колгоспів іноді всіх членів родини. В ступ до колгоспу вважався добровільним лише на сло¬вах, а насправді все це здійснювалося насильно, під загрозою позбавити всього і навіть виселити із землі дідів та прадідів. До колгоспу забирали все, що було в господарстві: коней, корів, плуга, борони.
Послухайте уривок із роману «Марчуківський куток» нашого письменника-земляка Миколи Махінчука про появу колгоспів: " Всі людські наділи в полі забрали. Потім сказали, щоб і на луг ніхто не смів ступити із своєю коровою... Хто нічого не мав, той зразу у колгосп записався. Але таких було мало. Дядьки придивлялися, що ж воно буде далі? Ну тут і напустили на нас голод. Як не впиралися хазяї, а мусили писатися в колгосп. Бо на колгоспі варили їсти. Правда, те мало кому помогло. Сам поїсиш, а діти голодні». З роману дізнаємося ми й про те, що в колгоспі потрібно було працювати від зорі до зорі за двісті грамів хліба, за "палички", які найчастіше ставали нічим.

Ведучий 1. Восени 1932 року почалася так звана конфіскація — викачування залишків хліба. Ще в жовтні 1932 року партійно-державна верхівка прийняла рішення вийти із кризи через конфіскацію всіх запасів зерна. За кілька місяців надзвичайні комісії викачали із селян внутрішні фонди — продовольчий, фуражний, насіннєвий.

Ведучий 2. І прийшло в мову, наводячи жах на людей, ще й інше слово — «активіст». У селах було організовано спеціальні бригади, які проводили подвірні обшуки з конфіскацією. Коли здавати було нічого, організували «буксир» (четверо-п'ятеро чоловіків-активістів на чолі з уповноваженим), який ходив дворами й відбирав хліб. Спочатку забирали ніби залишки, а потім усе підряд: зерно, бобові та інші продукти. Люди кричали, плакали, лаяли, прокли¬нали. Фактично це була дія, свідомо спрямована на фізичне винищення селянства.

Ведучий 1. Голод набував велетенських розмірів. Люди в селах їли мишей, щурів і горобців, траву, кісткове борошно і кору дерев.
Намагаючись урятуватися, тисячі селян ішли в міста, де навесні скасували хлібні карточки і можна було купити хліб. Проте сільським жителям хліб не продавали. Дороги, що вели до міст, були блоковані, проте тисячі селян усе ж пробиралися туди, та, не знаходячи порятунку, вмирали прямо на вулицях. Намагаючись врятувати від голодної смерті дітей, селяни везли їх до міст і залишали в установах, на вулицях.

Ведучий 2. І звичним стало у вжитку гірке слово «мішечники», побрели по шляхах України жебраки, а станції були запруджені знесиленим людом, який сподівався десь у світах знайти порятунок своїм опухлим з голоду дітям.

Ведучий 1. А назустріч жебракам вирушали із сіл принаряджені пра-порами червоні валки, вивозили в державу хліб, виметений до зернини з селянських комор. То виконувалася перша заповідь...
Читець. До зернини, до бубки, до тла
(Що там бабський плач-голосіння),
Все мела «Червона мітла» —
Не лишала й жменьки насіння.
І в діжку зазирали; і в глечик, і в сінник,
І з миски висилали: «Зась вам їсти!».
Усіх трусили — владний представник
І свої запеклі «активісти».
Що сама зібрала, те здала,
Ні Тимку на хлібчик, ні Тарасу...
Ой, пройшла «Червона мітла»,
Протоптала Голоду трасу
5-й учень. Звернемося до роману «Марчуківський куток» Миколи Махінчука.. "В селі поховали майже триста душ. Мерців звозили у старе глинище біля цвинтарю і трошки прикидали землею. Живі економили сили, щоб вижити. Бо сподівалися: ось-ось дозріє хліб і їхнім стражданням настане кінець... Як тільки сутеніло, усі, хто міг ще рухатися, кралися на колгоспні поля. Ніщо не могло зупинити голодного люду. Не було в людей надії, що з нового урожаю щось залишиться у колгоспі, що, може, й людям щось дадуть "на палички "...
Ведучий 2. «До лютого того страшного 33-го селяни ще три¬малися на ногах, споживали картоплю, кормові та цукрові буряки, домашніх котів та собак. А тоді почалося страшне — голодна смерть», — згадує один із оче¬видців.
Ведучий 1. У полі висохли криниці,
Ніхто не сіяв, не орав,
Голодний рік, мов чорна птиця,
Над краєм змореним літав.

Уривок із роману «Марія» Уласа Самчука

Ведучий 2. Доведені до відчаю, люди їли жаб, трупи коней, вбивали і їли один одного, викопували мертвих і та¬кож їли. Так на Україні було зареєстровано 10 тисяч судів над людоїдами.

Уривок із роману В Барки «Жовтий князь»

Ведучий 1 Невимовним болем сповнені слова селянки Христі, яка збожеволіла від факту людоїдства. Страхітливі картини голодомору постають у поемі Миколи Руденка «Хрест». У голодному мареві, крізь сльози і жах, божевільна Христя промовляє:
А я діточок побила,
До схід сонця поварила,
Трактористу-молодцю
Наварила холодцю.
«їж, коханий, не барися,
Виплюнь пальчики Орисі».
Від синів та від дочок
Тільки жменька кісточок.
Душі їх пішли до раю.
Я ж останки позбираю
Та й землиці їх віддам —
Всі ми будемо отам.
4-й учень. Голод не минув і Володарщину. Помирали старі й малі. Навіть неповні дані, зібрані краєзнавцями району, свідчать про майже 7 тисяч жертв голодомору, що становить третину жителів Володарщини. Тоді район обезлюднів наполовину, а такі села, як Пархомівка, Мармуліївка, Руде Село, Косівка, Чепіженці втратили по 500-900 односельців. Варто зазначити, що у війну 1941-1945 рр. наші села зазнали у кілька разів менших втрат. Відкриваємо книгу-меморіал й одразу ж натрапляємо на жах¬ливу статистику: "У червні 33-го смертність по Київській області становила 300 душ на кожну тисячу сільських жителів". А до кінця голодомору було ще ген-ген...
Свідчить Христина Ткачук із с. Чепіженці.

Ведучий 2. Голодне лихоліття на Україні найбільше вразило дітей. Третина всіх померлих від голоду - діти. Во¬ни виявились найменш захищеними, не брали участі у колгоспному виробництві, а відтак, не отримували рятівних 100-300 г хліба на працюючого. За переписом населення 1926 року дітей віком до 4-х років виявилось 16%, тобто у голодному 1933 році їм мало б виповнитися 10 років.

(Звучить соната Бетховена. Виходять учні).
1-й учень. Весна... А над селом нависла чорна хмара. Діти не бігають, не граються. Ноги тоне¬сенькі, складені калачиком, великий живіт, між ними голова велика, похилена лицем до землі, а обличчя майже немає, самі зуби зверху. Сидить дитина і гойдається всім тілом: назад-вперед, скільки сидить - стільки гойдається, і безкінечно одна пісня на півголосом: їсти, їсти, їсти... Ні від кого не вимагаючи, ні від матері, ні від батька, а так у простір, у світ - їсти, їсти, їсти.
2-й учень. Боже!
Що там у тебе в руці?!
Дай мені, Боже, хоч соломинку...
Щоб не втонути в Голодній Ріці.
Бачиш, мій Боже, я — ще ди¬тина,
Тож підрости хоч би трохи.
Світу не бачив ще білого, Боже,
Я — пташенятко, прибите в дорозі.
Хоч би одненьку пір'їночку дай.
Тато і мама — голодні мерці.
Боже, зроби, щоб їсти не хтілось!
Холодно, Боже.
Сніг дуже білий.
Боже, що там у тебе в руці?..
3-й учень. Діти гинули з різних причин: від опухання та хвороб, ставали жертвою людоїдства, від фізичної розправи над ними. Смертність дітей у нашій Київській області сягала, за деякими підрахунками, 50 і більше відсотків від загальної кількості померлих.

4-й учень. Я ще не вмер...
Ще промінь в оці грає,
В четвер пішов десятий рік,
Хіба в такому віці помирають?!
Ви тільки поверніть мене на бік.
До вишеньки,
У колиску ясночолу.
Я чую запах квітів, я не вмер...
А небо стрімко падає до долу.
Тримайте хтось!
Хоча б за коси верб...
Куди ж ви, людоньки,
Куди ж ви, люди, людоньки, куди?
Я ще не вмер.
Усі проходять мимо.
..А житечко моє таке густе.
..А мамина рука іще гаряча.
Вам стане соромно колись за те,
Та я вже цього не побачу.
Ведучий 1. Виявом дитячої смертності не зай¬мався ніхто. В Україні було 55 тисяч сіл і в кож¬ному помирали діти. Звинувачують свідки:

5-й учень. «У Дмитра Гаврилюка було ц'ятеро синів і троє дівчат. Хлопці були здорові, як дуби, але вже почали пухнути.
Батько договорився з родичем поїхати в місто. Там, на срібло, яке привезли із заробітків, купили 2 мішки висівок, і вночі, щоб ніхто не бачив, приїхали додому. То вже в Гаврилюків всі померли - і батько, і мати, і діти, один Сашко зостався живий. А Олексійка вбив сусід, бо хлопець заліз до нього в хату і виїв суп, що стояв на печі».

(Звучить сьома частина "Реквієму" В. Моцарта)
Учень-декламатор. Цей сніг, як сон, прийшов — розтане.
Село лежить в тумані.
Голодний рік.
Голодний день.
Іде — не йде, повзе по мертвих,
й хвалити Бога — хоч повзе.
Весняний дух живий — не спертий.
До сонця зводить все живе,
й воно і молиться, і плаче,
й радіє сонцю і воді.
Якби він знав, коли б побачив -
Сини ростуть на лободі.
Сини Радянської держави!
Та знає вождь, усе він зна...
У вус всміхається лукаво:
В Москві весна. Його весна.

Учениця-декламатор.
В селі весна повзе на ліктях,
Повзе по мертвих і живих,
В долині сонце ловлять діти,
Що дзвінко капає із стріх.
І п'ють опухлими вустами
Оту живицю молоду,
Їм жить і жить, та над полями
Знов ворон каркає біду.
Забрали тих, хто із комори
Пашню останню вимітав,
Хто ще активним був учора, —
Сьогодні ворогом ставав!
Голодний рік. Жорстокий світе.
Дай хоч надію для живих.
Весна. І сонце ловлять діти,
Що дзвінко скапує із стріх.

Ведучий 1. Сонце сходило над вихололими за довгу зиму полями, сідало за обрій кольору крові й не впізнавало землю. Чорне вороння зграями ширяло над селами, заціпенілими в тяжкому смертному сні. Танули на обширах України важкі сніги весни 1933 року, являючи світові трупний сморід, апокаліптичні видива.

Ведучий 2. Чи була того року весна? Чи прилетіли до знайомих людських осель довірливі лелеки? Чи співали травне¬вими ночами у вербах над річками солов'ї? Ніхто того не пам'ятає сьогодні. Пам'ятають інше...

Свідчення очевидців.

Ведучий 2 Про страшні муки і переживання українського народу в 1932-1933 рр. відомо ще небагато. Писали, свідчили, згадували пере¬дусім за кордоном. В Україні про голодомор не вільно було й слово мовити.

Ведучий 1. Свідчить Микола Махінчук у повісті «Повернення в дитинство» розділі «Комуною – на цвинтар».

«Пам'ять вкотре повертає у далекі 50-ті роки, видобуває діалоги-одкровення на батьківському обійсті.
— Тату, чого наша вулиця така покручена, і де не копнеш — череп'я та глинища?
— Тут хати стояли.
— А де ж вони поділися?
— Розібрали у тридцять третьому.
— Навіщо?
— Колгосп будували.
— А люди?
— Людей голод забрав.
— Який голод?
— Що Сталін придумав.,
— Батько Сталін?
— Еге ж...
— А чому в школі про це не кажуть?
— Хіба тільки про це ?
— То розкажіть.
— Це почалося у жнива тридцять другого. Хліб тоді уродив непоганий, і люди тішилися тим урожаєм. Але приїх.і-ли спеціальні уповноважені з району і витрусили ікч-збіжжя не лише з колгоспної, а й із селянських комор, сумно розповідав батько, поглядаючи на двері: чи се,бува, лиха година недоброго гостя на поріг.
— Казали: треба заводи будувати, літаки, а куркульня хліб поховала. Люди подалися на поля, щоб хоч колосків назбирати, так вийшов закон "про три колоски", за які в тюрму садовили. Отож на зиму люди стали голодувати.Голод погнав їх у міста — там легше було — та в Білорусію. Але мало кому пощастило... Людей вертали в село.Кому вдалося щось роздобути — виживав якийсь час...
Але весною вже почали звозити трупи... Всі пухлі ходи¬ли... їли собак і котів... Дехто і до людського м'яса пристрастився... Сусідка наша з дочки котлети робила. А вона ж не одна така була... їх звозили в льох за сільрадою — там людоїди і конали...
— А ви ж як вижили?
— Машиністом був, хліб молотив... Таким трохи давали зерна. Ночами рибу ловив — юшку варили. Бог змилости¬ вився... Головне було — дожити до лободи. Але не всім судилося... Цілі сім'ї повимирали... На нашому Марчуківському кутку стільки хатів було... Бабенки... Бадьори...Кондратюки... Оптарчуки... Паюки... І що б мені не казали, але все це Сталін спеціально зробив. Бо ніде такого голоду не було, як у нас... Наш народ споконвіку комусь мішає...»

Ведучий 1. Лише 1991 року вийшла давноочікувана народна книга— ме¬моріал "33-й: ГОЛОД". Майже 600 сторінок болючих свідчень, коментарів і документів, які проливають світло на витоки і реалії голодомору-33.

Ведучий 2. Нині ми знаємо, що то було. Це був не голод, а штучно зорганізований, свідомо спрямований на вигублення українського народу — голодомор. Це була людоморська війна проти цілого народу, такого працьовитого, мирного і цілком безневин¬ного.

3-й учень. Вимирали ж цілі села не будь-як, а за стратегічним диявольським розрахункам, адже треба було підірвати саме коріння нації, зруйнувати основи уставленої віками народної моралі, витруїти в душах людяність, натомість насаджуючи всюди режим терору, сіючи страх, підозри, розпа¬люючи ненависть і жорстокість таку, що й досі суспільству дається взнаки.

Ведучий 1. 24 липня 1988 року на сільському цвинтарі в Таргані від-булося велелюдне відкриття першого в Україні пам'ятника жертвам голодомору-ЗЗ. Рясніє українська земля цими пам’ятними знаками.
Жахливі картини голодомору зберегли архіви і спогади очевидців.
Це потрібно не мертвим, це потрібно живим.

Ведучий 2. Тож дай нам, Боже, вічної Пам'яті про страдницькі часи нашого народу, мудрого засвоєння уроків минулого і виваженої державної політики на подальші соціальні орієнтири України. Щоб ми ніколи більше не проводили аналогій: 20-і, 30-і...

Ведучий 1. Вшануємо пам'ять загиблих в 1933 році хвилиною мовчання.
Категорія: Методичні матеріали | Додав: genamir (15.07.2010)
Переглядів: 1117 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Мірошник Інна Олексіївна © 2016