ДО РІДНОГО НАРОДУ...
Народе без пуття, без честі і поваги,
Без правди у завітах предків диких,
Ти, що постав з безумної одваги
Гірких п'яниць і розбишак великих.
Єдиний скарб у тебе — рідна мова,
Заклятий для сусідського хижацтва:
Вона твого життя міцна основа,
Певніша над усі скарби й багатства.
О варваре! Покинь тріумфувати
Та зчервоній од сорома тяжкого:
Що всі сусіди мають, що назвати,
А ти своїм не назовет нічого.
Що захопив, єси серед Руїни,
Забрав усе великий твій добродій;
Жене тебе неволя з України,
І з рідним словом тулишся, мов злодій.
На дзеркало всесвітнє, визирайся,
Збагни, який ти азіат мізерний.
Своїм розбоєм лютим не пишайся
І до сім'ї культурників вертайся!
1847 р.
Троє схотінок
Одной картини я желал быть вечно зритель.
Пушкин
Я не хотів би ні царських палат.
Ні вертоградів пишно-прохолодних.
Аби у мене був з душею добрий лад,
Щоб не насилував я мислей благородних.
Я не хотів би світових утіх,
Що забавляють олухів великих,
Аби у мене був веселий в серці сміх
Серед моїх книжок, моїх палатів тихих.
Цураюсь я багатства, висоти
І популярності, ума отрути,
Аби Мадонною, о сонце доброти,
Сіяла ти мені в мої хмарні минути!
Заворожена криниця
Вертоград моей сестры... Пушкин
У сестри моєї тихо
Процвітає сад в ограді.
Кінамон, моя утіха,
Нард, алое в любім саді.
Там квітки, як в божім раю.
Що на Тигрі да Євфраті,
Зорями в траві зоряють,
Тонуть-плавлють в ароматі.
Там гранати наливнії,
Солодощів дивних повні...
Гудуть бджоли золотії,
Мов з Едему тихі дзвони.
Серед саду-винограду
В кринах схована криниця...
Мойму серцю на відраду
Заворожена водиця.
Заворожена й заклята,
Щоб не знали люде ходу:
Бо призначено для брата
Чисту воду-прохолоду. .
Вітре тихий від заходу!
Вволи волю мого серця:
Повінь чарами на воду.
Нехай ллється, нехай ллється.
Вітре буйний аквілоне!
Подми чарами, крилатий,
На ті нарди, кінамони,
Нехай каплють аромати.
|
