Кабінет літературного краєзнавства Володарської ЗОШ №2 - Таланчук
Четвер, 08.12.2016, 12:54

Кабінет літературного краєзнавства

Сайт Мірошник Інни Олексіївни

Головна
|RSS
Користувач
Гість Повідомлення:
Аватар
Група:
Гості
Час:12:54


Останні надходження
[22.06.2016]
24 СУЧАСНИХ УКРАЇНСЬКИХ ПИСЬМЕННИКИ, ЯКИХ ВАРТО ПРОЧИТАТИ (0)
[19.06.2016]
Олександр Гаврош «Неймовірні пригоди Івана Сили» (0)
[01.12.2015]
Відповіді до завдань ІІ етапу ХVІ Міжнародного конкурсу з української мови імені Петра Яцика (0)
[01.12.2015]
Завдання для проведення ІІ етапу ХVІ Міжнародного конкурсу з української мови імені Петра Яцика (0)
Календар новин
«  Грудень 2016  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
   1234
567891011
12131415161718
19202122232425
262728293031
Наше опитування
Оцініть мій сайт
Всього відповідей: 1299
Рекомендуємо
Статистика

Онлайн всього: 9
Гостей: 9
Користувачів: 0
Реклама

                                       Момент істини

null20 червня 2008 року професорсько-викладацький склад, співробітники та студенти Відкритого міжнародного університету «Україна» відзначили 10-річчя свого вищого навчального. До цієї дати здійснена ціла низка заходів,які розкривають цікаву, часом драматичну біографію унікального навчального закладу. Зокрема здійснено низку книжкових видань, які властивими їм засобами викристалізовують його історію. Серед них – книга вибраної публіцистики ініціатора створення університету та його беззмінного керівника Петра Михайловича Таланчука. Книга висвітлює і доповнює образ цієї непересічної особистості, відомого вченого й організатора освіти незалежної України, якому вчора виповнилося 70 років.
   Таланчук — це прізвище органічно пасує особистості Петра Михайло­вича. Не так важлива його етимо­логія: чи то від слова талан (доля), чи то від слова талант (обдарованість) воно походить, — суті не змінює.

  Якщо доля — то не сліпий випадок, а тверда цілеспрямованість натури вивела звичайного сільського хлопчину на мі­ністерські вершини. Якщо обдарованість то нею він скористався стовідсотково, що засвідчують його життєві досягнен­ня. Ще б пак: понад 350 наукових праць, серед них 16 монографій, підручників та навчальних посібників, 50 патентів та винаходів, науковий ступінь доктора технічних наук, наукове звання професо­ра, дійсне членство в кількох академіях не абищиця. Дай, Боже, кожному та­кий доробок!

 Та в кожному з цих варіантів одна ос­нова: все це передано генетично від бать­ків і розвинуто за максимумом самим Петром Таланчуком — його волею і на­полегливістю. Тому можна сміливо стверджувати: він свою долю зробив власними руками, власним розумом, надзвичайною працьовитістю. І в цьому - Момент істини.

   Особисто я тричі відкривав для се­бе Таланчука. Вперше — далеко­го 1989 року, коли українська ін­телігенція, скориставшись проголоше­ною Горбачовим перебудовою і виклика­ною нею відносною демократизацією у суспільстві, зініціювала масову організа­цію Народний Рух України. Компартійне керівництво республіки побачило в ново­му масовому русі серйозну, альтернатив­ну компартії, організацію. Протистояння «керівній і спрямовуючій силі» вважало­ся смертним гріхом, оскільки становило реальну загрозу комуністичному пану­ванню. Тож і намагалися задушити НРУ в зародку. Компартійні засоби масової ін­формації (а вони всі були компартійни­ми, бо інші на той час ще не сформували­ся) в один голос на всі заставки лаяли, звинувачували, таврували ганьбою як Народний Рух загалом, так і його лідерів зокрема — за допомогою замовних статей та штучно організованих так званих «листів трудящих». Остракізмові підда­вався кожен, хто публічно висловлював свою симпатію до НРУ. Знаю це з влас-, ного досвіду, оскільки зазнав шаленого тиску від влади, коли редагував газету «Вечірній Київ», яка подавала об'єктив­ну інформацію про те, що відбувалося то­ді в Україні, в тому числі і про НРУ.

  І ось у тій надзвичайно складній і супе­речливій ситуації знаходиться сміливець '— а це ректор КПІ Петро Таланчук, — який надає актовий зал очолюваного ним інституту для проведення першого з'їзду «крамольного» Народного Руху України. Під звуки козацького маршу, фактично забороненого раніше, радісно схвильовані люди вщерть заповнили ам­фітеатр актового залу. Однак надання приміщення для проведення з'їзду озна­чало публічну підтримку сили, яку нама­галася знищити тодішня влада, читайте — фактично виступ проти компартії. За це можна було щонайменше покласти партквиток, що коштувало б посади рек­тора і відразу ж перекреслило б майбут­ню кар'єру. Адже компартія , хоч і захи­талася, але була при владі. Проте тодіш­нє керівництво компартії змушене було примиритися з цим, оскільки вже не мог­ло придушити народну ініціативу.

Тож треба було глибоко розуміти думи і сподівання свого народу, всіма фібрами душі відчувати глибинні процеси і зарод­ження духу спротиву системі у суспіль­ному організмі. Петро Таланчук розумів і відчував. І мав мужність, не вагаючись, стати на бік свого народу. То був — Учи­нок. Люди це запам'ятали: він на хвилі демократизації цього ж року був тріум­фально обраний до Верховної Ради СРСР. І то був —Момент істини.

Друге моє відкриття Таланчука відбулося, коли він створив і розбудував унікальний вищий навчаль­ний заклад — Відкритий міжнародний університет розвитку людини «Україна».

І це після того, як розвалився Союз і Таланчук залишився з девальвованим до нуля мандатом депутата неіснуючої Вер­ховної Ради неіснуючої імперії. Хоч сам він цим не тільки не переймався, а й щи­ро радів, що так сталося.

І це після того, як він був першим мі­ністром освіти незалежної України, та йому не дали можливості провести заду­мане реформування освіти і позбавили міністерського портфеля. Не так жаль то­го портфеля, як нереалізованих планів у масштабі країни. Тодішні чільники дер­жави так і не збагнули реформаторської сутності міністра, так і не оцінили належ­но його надзвичайних організаторських здібностей. Більше того — його навіть не повернули на ректорську посаду Київ­ського політеху, з якої брали на міністра.

Погодьтеся, такі повороти долі не кож­на людина може витримати і не зламати­ся, не затамувати цілком зрозумілу обра­зу, не опустити розгублено руки. Кожна, певно, й не зможе. Однак Таланчук — не кожна. Він — Таланчук. І знайшов спосіб реалізувати себе на користь своєму наро­дові. Власне, чимало із задуманих, але так і нереалізованих планів на посту мі­ністра, він утілив у життя як ініціатор і президент університету, названого доро­гим для нього словом — «Україна».
 І все це — практично на голому місці, з нуля. Ні коштів —не олігарх-бо; ні досту­пу до держбюджету — не міністр же фі­нансів. Ні приміщення. Ні кадрів. Ні сту­дентів. Які титанічні зусилля потрібні були, щоб зрушити справу і досягти успі­ху! Яка глибока віра у перспективність задуманого потрібна була, щоб згуртува­ти колектив викладачів, зробити їх одно­думцями! Скільки волі і дипломатичного хисту потрібно було, щоб переконати тих, кого варто переконувати, і мобілізовувати —неодноразово, а постійно — не­обхідні кошти!
Його гуманістичне налаштування, йо­го державне мислення, його переймання народними болями — все це допомогло зайняти вільну нішу у складній структу­рі нинішньої вищої освіти і створити уні­верситет, зорієнтований на людей з особ­ливими потребами. Тих людей, яких ба­гато хто вважає знедоленими, життям обійденими, через що більшість із них не могла здобувати вищу освіту і залиша­лась на узбіччі суспільного розвитку. То­му і ніша залишалась вільною, бо дер­жавні чільники просто махнули рукою на долю таких людей. Таланчук підійшов по-іншому: побачив великі потенціальні, але нереалізовані можливості таких лю­дей. І взявся їм допомогти. Створено, зокрема, розгалужену систему дистан­ційного навчання, яка є справді соціаль­но орієнтованою і єдино можливою для громадян, які мають майнові, медичні чи інші обмеження в отриманні повноцін­ної освіти в стаціонарних умовах. Такою формою освіти охоплено понад дев'ять тисяч студентів, де більше половини — молодь до 30 років.
Сьогодні університету вже десять ро­ків. Підсумки вражаючі. Проліцензовано майже 30 спеціальностей. Створено 22 філії та 2 навчально-консультаційні цен­три. Університет здобув 4-й рівень акре­дитації. Майже тридцять тисяч студентів здобувають вищу освіту. Цього року від­будеться другий випуск спеціалістів з дипломами «України». Все це промовис­те свідчення того, що університет відбув­ся. / в цьому також — Момент істини.
   Втретє я відкрив для себе Таланчука, упорядковуючи та редагуючи цю книгу. Окремі його статті були мені відомі й раніше — завжди привертала увага злободенність порушуваних авто­ром тем. А коли довелося перечитати весь цей масив, перед очима постала цілісність  публіцистика Петра Таланчука.
  Оця цілісність, якої не кожному публіцисту-професіоналу вдається досягати, мене найбільше вразила. Адже Петро Михайлович і за освітою, і за характером діяльності, і за досвідом роботи — не гу­манітарій, а технар. І на тобі —таке від­чуття слова, така продуманість структу­ри, не кажу вже про актуальність, без якої самої публіцистики немає. Щоправда, у житті йому епізодично доводилося стикатися з журналістикою  у військовому училищі вивчав. Але публіцистика — така річ, для якої потріб­на постійна і повсякденна робота — тіль­ки тоді по-справжньому відточується пе­ро, з'являється досвідченість і майстерність. Перо без практики — все одно що лопата без вжитку: іржавіє. Та, власне, Таланчукове перо не залишалося без ді­ла —скільки наукових праць написано! Тай публіцистичних виступів також...
   Однак публіцистика Петра Таланчука особлива — у цьому і є найбільша її цін­ність. Я б відзначив три найістотніші її риси, за якими легко відрізнити автора від його колег по публіцистичному цеху.

Найперше — це монолітний сплав нау­ковості й емоційності. Все-таки техніч­но-наукове мислення, схильність до де­тально продуманої аргументації й точ­ності дається взнаки. Мозок рухає думку автора. Звідси — раціоналізм і скру­пульозність фактажу. Але пером водить серце: вочевидь, емоційність усмоктана з молоком матері. Тому від його творів віє непідкупною щирістю й переконливістю. І цим автор добивається відповідного сприйняті я тексту читачем: розумом — науковість, душею —емоційність. Як два крила утримують птаха в леті, так два об'єднані стилі — науковий і публіцис­тичний — дають цілісну картину твору, утримуючи читацький інтерес.

Друга риса — вірність темі Це — тема реформування освіти, тема становлення його дітища університету «Україна», тема його досвіду на освітянській ниві. Можна навіть сказати, що публіцистика Таланчука це обгрунтування його власної практики і власного досвіду. До кого б не звертався — до колег-освітян чи вирового загалу, а надто — до студентів-першокурсників, він не агітує, він не пов­чає, а переконує. Спокійно, аргументова­но, послідовно. Ніби цвях забиває в одну і ту ж точку — дедалі сильніше і дедалі глибше. І тут автор свою логіку звіряє з думками велетів світового духу, доречно посилаючись на їхні слова та аргументу­ючи фактами і цифрами із нинішніх реа­лій.
Та якби Петро Таланчук цим і обме­жився, то це була б не стільки публіцис­тика, а скорше, хоч і популярніший та дос­тупний, але науковий трактат. Однак суть у тому, що автор володіє талантом подати свої думки не тільки просто, а й образно, широко використовуючи ху­дожні тропи, парадокси, фольклор. Усе це читач побачить на власні очі. Такі стильові прийоми роблять його тексти публіцистикою високої проби.
Третя риса — справжній, глибокий і наскрізний патріотизм автора. Хоч би яку тему він взяв — скрізь центральним образом є Україна. Його патріотизм не показний, не для демонстрації, а органіч­но властивий від народження. Під зна­ком патріотизму він прожив усе своє сві­доме життя. Він глибоко знає історію країни, яка сягає в глибінь тисячоліть, пишається древністю нашого народу, зі щемом говорить про негаразди і розбрат, які призводили до втрати державності, обурюється повторенням історичних по­милок у наші дні. Він пишається тим, що є українцем, і закликає молодь почувати­ся так само: бо в молоді він убачає май­бутнє держави і саме на молодь робить ставку.
Багато уваги у своїх статтях Петро Михайлович присвячує проблемам ук­раїнської мови, точніше б сказати — нав'язуванні нам двомовності, що є неп­рийнятним для корінної і титульної на­ції, а також — питанням націоналізму. Саме поняття «націоналізм», спотворене більшовицькою ідеологією, він розцінює як патріотизм, любов до свого на­роду і своєї Батьківщини — тобто так, як сприймають його громадяни в демокра­тичних країнах.
Переказувати Таланчука немає сенсу— його треба читати.   А прочитавши, упевнений, дійдете того    ж висновку, що і я: Петро Таланчук, так би мовити, генетичний науковець і технар, відбувся як не менш талановитий публіцист. І це теж — Момент істини.
        Віталій КАРПЕНКО, заслужений журналіст України         Урядовий кур’єр - 2008.-2 липня

 

Мірошник Інна Олексіївна © 2016